Ви́вірка звича́йна[2][3], або лісова́[4], або руда́[4] (Sciurus vulgaris), також білка[5][6], або білиця[7] — вид ссавців родини Вивіркові, представник надряду гризунів. Поширений у Євразії, веде деревний спосіб життя.
Термінологія[ред. • ред. код]
Цей вид вивірок має надзвичайно велику кількість вернакулярних назв. У літописних джерелах його називали віверицею, пізніше — виверицею, у суміжних мовах отримали поширення дуже різноманітні словоформи на основі «vever» — «ваверка» у Білорусі, «voverė» у Литві, «вивірка» в Україні, «veverka» в Чехії, «veverica» у Словаччині, «veveriţă» в Румунії тощо. Східні популяції іменують «векша» (європейська частина Росії) та «телеутка» (Сибір, Алтай). Остання форма інтродукована в Україні.
В українській мові на Наддніпрянщині на позначення цього виду здебільшого використовували слово "білка", про що свідчить зокрема Іван Огієнко у своєму Стилістичному словнику української мови (виданому у Львові 1924 року).[8][6] Більшість загальних словників української мови різних часів (зокрема словник Грінченка 1907 року[9], Історичний словник під редакцією Тимченка[10], Енциклопедія українознавства під редакцією Кубійовича[5]) подають слова «білка» та «вивірка» як синоніми, а той же Іван Огієнко надає терміну «вивірка» перевагу.
Етимологічно походження слова білиця (білка) виводять від давньої традиції іменувати коштовне (насамперед кунове) хутро як «біла».[11] Згідно з 7-томним Етимологічним словником української мови в давньоукраїнських текстах слово "білка" позначало лише рідкісний вид білих вивериць («бѣла вѣверица»).[12]
Поширення[ред. • ред. код]
Вивірка поширена по всій лісовій зоні Євразії, включаючи гірські райони. В Україні вивірки мешкають переважно в межах лісової зони (Полісся, Лісостеп), проте завдяки численним спробам їх розселення зустрічаються у паркових зонах і приміських лісах багатьох районів, у тому числі й у межах степової зони (наприклад, Донецьк, Дніпро, Луганськ).
На північний схід від України поширений підвид Sciurus vulgaris ognevi Migulin, 1928 відомий як "вєкша", або "бєлка".
Морфологія[ред. • ред. код]
S. vulgaris не проявляє статевий диморфізм у розмірах або кольорі хутра. Розміри (у мм): довжина тіла і голови, 206–250, довжина хвоста, 150–205, довжина задніх ступнів, 51–63, довжина вуха, 25–36.
Спинне хутро рівномірно темне, але варіює в кольорі від темно-коричневого до червоно-коричневого або від яскраво-каштанового до сіро-коричневого або чорного. Зимове хутро товсте, від темно-червоного до коричневого, сірого або майже чорного кольору на верхніх частинах тіла; густий червоно-коричневий чуб на вухах 2,5–3,5 см довжиною; хвіст має густе волосся від темного червоно-коричневого чи чорного кольору. Низ блідий, білий або кремовий. Літнє хутро червонувато-коричневого або каштанового кольору зверху; вушний чуб малий або відсутній; хвіст негусто вкритий волоссям від каштанового до кремово-білого кольору.
Колір має широку географічну варіацію. Спинний колір може бути від темно-червоного до коричневого, сірого, синюватого кольору. Хвіст, ноги, вуха і пучки волосся на вухах можуть бути одного кольору або контрастні зі спиною. Зубна формула: i 1/1, c 0/0, p 2/1, m 3/3 = 22.
2n = 40, FN = 70 і 72 хромосоми.
Відтворення[ред. • ред. код]
Розмноження може відбуватись з грудня-січня, коли самці та самиці 9–10 місяців і старші стають сексуально активними, до серпня-початку жовтня, коли останній виводок перестає годуватись молоком. Два піки розмноження є протягом одного року зі спаровуванням взимку і навесні, що веде до весняних (лютий-квітень) та літніх (травень-серпень) приплодів, відповідно. Система парування: полігамно-безладна. Вагітність триває 38–39 днів, народжується від 4 до 10 (найчастіше 5—7) дитинчат. Малюки сліпі, глухі і голі при народженні, маса 10–15 г. Волосся покриває тіло за 21 день. Слух з'являється на 28–35 день, відкриваються очі на 28–32 день, годування молоком триває 8—10 тижнів чи більше.
Мінливість[ред. • ред. код]
Вид надзвичайно мінливий за забарвленням і особливостями біології та екології. Окремі групи підвидів мають власні імена. Зокрема, у Карпатах та багатьох інших гірських регіонах мешкають темно-бурі (майже чорні) вивірки. На сході Європи мешкають світлі форми, яких в європейські частині Росії називають «векша» [1]. Далі на схід — у Сибіру, на Алтаї та інших місцевостях мешкає особлива група підвидів, що має назву «телеутка» [2] — вивірки з сірим (особливо у зимовий час) забарвленням хутра, часто з особливим ледь помітним хвилястим малюнком.
Багато описів присвячено мінливості забарвлення хутра. Розрізняють «сірохвосток», «бурохвосток» тощо. В Україні проводять детальні дослідження мінливості чорної й червоної форм, які межують у Прикарпатті й Закарпатті (Зізда, 2006, 2008 та ін.).
Вивірка в Україні[ред. • ред. код]
В Україні цей вид представлений 4-ма підвидами:
- Вивірка українська — на схід від Дніпра,
- Вивірка Кесслера — на захід від Дніпра,
- Вивірка карпатська — в Карпатах,
- Вивірка телеутка — акліматизована в Криму і в Подінців'ї.
Чисельність вивірок коливається в залежності від кліматичних умов і від врожаю основної поживи — насіння хвойних і бука. Найчисленнішою в Україні є вивірка карпатська, кількість якої в роки масового її розмноження досягає 114 особин на 1000 га лісових угідь.
Вивірка звичайна має велике промислове значення як хутровий звір. В Україні промисел вивірок раніше здійснювали в Карпатах і на Поліссі.
Немає коментарів:
Дописати коментар